FicWad

Жили-були дід та баба. Мали вони город, курочку, собаку, кота і маленьку мишку, яка жила десь під коморою та завжди знала більше, ніж усі інші.

Одного весняного ранку дід посадив на городі ріпку.

— Рости, ріпко, велика та солодка! — сказав він і полив її водою.

Ріпка кивнула листочками.

— Добре, діду. Але я сама вирішу, наскільки велика.

Дід, звісно, цього не почув.

Минув час.

Ріпка росла, росла і виросла така велика, що дід одного ранку аж капелюха з голови зняв.

— Оце так ріпка!

Підійшов дід, ухопився за бадилля.

Тягне-потягне — витягнути не може.

Покликав бабу.

— Бабо, ходи допомагати!

Баба прийшла, взялася за діда.

Тягнуть-потягнуть — а ріпка сидить у землі, наче приклеєна.

І тут ріпка подумала:

«А чого це я маю весь час сидіти на одному місці? Я вже велика. Мені час побачити світ!»

Раптом вона вискочила із землі.

— Ой! — закричав дід.

— Ай! — скрикнула баба.

А ріпка покотилася городом.

— Тікає! — заволав дід.

Ріпка котилася стежкою, підстрибувала на камінцях і весело погукувала:

— Не наздоженете!

Дід побіг за нею.

Баба побігла за дідом.

За бабою побіг пес.

За псом — кіт.

А за котом, звісно, побігла мишка.

— Стійте! — кричав дід. — Куди ти зібралася?

— У світ! — відповідала ріпка. — Я стільки часу росла, що хочу подивитися, що там за парканом!

Ріпка викотилася з городу й покотилася вулицею.

Назустріч їй ішов сусід.

— Добрий день! — привіталася ріпка.

Сусід так і застиг.

— А чого це у вас овочі по вулиці гуляють?

— Не знаю! — відповів дід, пробігаючи повз. — Ми її наздоганяємо!

Ріпка покотилася далі.

Вона об'їхала калюжу, перескочила через маленьку ямку і покотилася просто до ставка.

Там вона побачила своє відображення у воді.

— Ого! — здивувалася ріпка. — Я ще й гарна!

Кіт, який нарешті наздогнав усіх, сів поруч.

— Мр-р... Не зазнавайся.

— А ти хто такий, щоб мені таке казати?

— Я кіт. Я тут головний спеціаліст із краси.

— Ти?

— Звичайно. Подивися, яка в мене шерсть.

Ріпка засміялася.

А тим часом дід, баба, пес і мишка нарешті добігли до ставка.

— Ну все! — сказав дід, переводячи подих. — Тепер ти від нас не втечеш.

Ріпка подивилася на них.

— А чому ви взагалі хочете мене витягнути?

Дід замислився.

— Ну... щоб з'їсти.

— Що?!

Ріпка обурилася.

— Я втекла не просто так!

І знову покотилася.

— Лови її! — закричала баба.

Усі побігли.

Дід спіткнувся об відро.

Баба загубила хустинку.

Пес погнався не за ріпкою, а за власним хвостом.

Кіт вирішив, що бігати — це нижче його гідності, і просто сів на паркані.

А мишка бігла попереду всіх.

— Я її наздожену! — пищала вона.

Ріпка покотилася просто до мишачої нірки.

— Стій! — сказала мишка.

Ріпка зупинилася.

— Навіщо?

— А ти куди взагалі хочеш потрапити?

Ріпка подумала.

— Не знаю.

Мишка почухала носика.

— Тоді, може, повернемося?

— Навіщо?

— Бо баба, мабуть, зробить із тебе дуже смачну вечерю.

— Звучить підозріло.

— Тоді скажімо, що ти хочеш бути пирогом.

Ріпка замислилася.

— А пирогом бути краще?

— Не знаю. Але там хоча б буде варення.

Ріпка засміялася.

У цей момент прибігли всі.

Дід сперся руками на коліна.

— Ну що, ріпко? Набігалася?

— Трошки.

— Повернешся на город?

Ріпка подивилася на всіх.

— Повернуся. Але з однією умовою.

— Якою?

— Не треба мене більше тягнути!

Дід усміхнувся.

— А що ж із тобою робити?

— Викопати лопатою. Я ж не камінь.

Усі засміялися.

Так ріпка повернулася на город.

Дід обережно викопав її, баба понесла до хати, пес урочисто ніс кошик, кіт ішов поруч із таким виглядом, наче саме він урятував ситуацію, а мишка бігла позаду.

А ввечері баба приготувала велику вечерю.

Ріпку з'їли всі разом.

Ну, майже всі.

Мишка заховала собі маленький шматочок на завтра.

А наступного року дід знову посадив ріпку.

Цього разу він поставив біля грядки маленький парканчик.

На всяк випадок.

А з-під землі почувся тихенький голос:

— Думаєш, паркан мене зупинить?

Дід аж лопату випустив.

— Ой, лишенько...

І всі знову засміялися.